“Існує два основних види кохання: кохати когось поряд із собою і кохати себе поряд із кимось. Існує два основних види патріотизму: любити Україну в собі та любити себе в Україні.”

“Що спільного у кохання, дружби і толерантності? Без взаємності всі ці речі перетворюються на нице використання однією особою іншої.”

Просте, здавалося б, питання — коли плануються пости українською, підняло хвилю обурення серед топ-блогерів українського сегменту Facebook. Так, саме серед тих людей які нещодавно змішували із ґрунтом успішного діджея, подругу життя і спонсора відомого успішного антикорупціонера, за висказування з приводу квот на радіо.

Ті самі люди тими самими пальцями з того самого приводу набрали абсолютно полярно протилежні тексти, і опублікували їх у тому самому Facebook.

Давайте я одразу розставлю крапки над “і”.

Відому дівчину-волонтера забанила спільнота “І так поймут”. Конфлікт виник, коли учасник спільноти поставив дівчині питання про пости українською мовою. Поставив питання як блогеру, а не як волонтеру.

Взагалі, на мою суб’єктивну думку, якщо людина успішний волонтер, прикладає купу зусиль, виртачає свій особистий час і має підтримку громади — честь і хвала такій людині! Але тільки за це. І ця честь і хвала не дає карт-бланш на честь і хвалу у інших аспектах життя. Не робить непідсудною. Не означає що будь-яка дія і будь-який вислів є абсолютно правильним і взірцевим. Аж ніяк.

Такий підхід породжує, ну, наприклад, успішних борців з корупцією, які впевнені, що корупція — це коли хтось там, десь там, особливо якщо ще цей хтось не подобається, але аж ніяк не сам борець і не його ліпші друзі. Це не правильно. Такого не повинно бути. Ну і реакція на незгодинх з їх позицією людей однакова. Там “порохоботи за гроші”, а тут “кремлівські провокатори розколюють країну”. Прикро. Але таке трапляється. Корона, що поробиш.

Але я відволікся. Повернемося до наших блогерів. Чого я тільки не начитався у їх, просякнутих обуренням, постах. Від доволі м’якої поради займатися “лагідною українізацією” (я так розумію це така українізація, яка проходить десь там далеко, але не в нашому районі і жодним чином нікого не зачіпає), до переліку смертних гріхів україномовних українців – вони, бачте, все життя були колаборантами, і постійно прислужували російським окупантам, а російськомовні українці ніколи собі такого не дозволяли (ага і не було ні Холодного Яру, ні Голодомору, ні УПА, ні тисяч закатованих у ГУЛАГ українців, за мову в тому числі і розстріляного відродження також не було). Особливо зворушливо було читати пост блогера який зізнався що сам він говорить українською гірше за азарова, але діти у нього обов’язково будуть україномовні. Ага. Зараз.

Взагалі питання мови це не питання патріотизму. Це питання самосвідомості. В першу чергу. А небажання топ-блогерів використовувати українську мову, це, на мою думку, звичайний нарцисизм, впевненість у своїй взірцевості і бездоганності. Ну, типу, я такий популярний, оно скільки лайків, і без вашої мови у топі. Ви що, повчати мене вирішили? МЕНЕ? Такого взірцевого і популярного? Ну а далі ви знаєте. Замість того щоб просто внести свій вклад у підтримку і популяризацію українською мови, починається “язиковий срач”. Тому що вони не люблять Україну в собі. Вони люблять себе в Україні.

Ну і звісно у цьому питанні було поставлено кілька жирних крапок. Здебільшого російською. Власне, в українському питанні крапки завжди ставилися російською…

Коментарі