Катування як державна політика: 98 років від заснування ВЧК

Грудневого вечора 1917 року по кімнаті №75 Смольного короткими кроками бігав лисий чоловік у піджаку. Це вождь більшовиків Ленін не приховував свого хвилювання, слухаючи доповідь керуючого справами Раднаркому Бонч-Бруєвича про розкол у верхівці партії, про зростаюче невдоволення народу, про можливість змов і замахів.

Ленін знервовано перебив доповідача: «Невже в нас не знайдеться свого Фукьє-Тенвіля, який би приструнив контрреволюцію?».

Буквально наступного дня постановою Раднаркому №21 створюється карально-терористична організація – ВЧК. Протокол цього засідання Ленін записав власноручно: «Назвати комісію по боротьбі з контрреволюцією – Всеросійською Надзвичайною Комісією та затвердити її в складі: голова т. Дзержинський… ».

З досьє «Правосуддя інфо»:

Всеросійська надзвичайна комісія (загальновідома абревіатура – ВЧК) по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами створена 21 грудня 1917 року.

Головою Комісії призначений Ф.Дзержинський. До керівного складу ВЧК входили: І.Ксенофонтов, М.Кедров, М.Урицький, Я.Петерс, В.Менжинський, І.Уншлихт, М.Лацис.

Від того часу терор і насильство проти широких верств населення, незалежно від їх класової та соціальної приналежності, були зведені в ранг державної політики. Керівники ВЧК не забували слова Леніна: «Добрий комуніст у той же час є й добрим чекістом».

ВЧК мала право не лише затримувати підозрюваних, але й проводити слідство, виносити вироки та приводити їх у виконання. На діяльність комісії не поширювався прокурорський нагляд.

ВЧК мала власні збройні сили: загони ВЧК, частини особливого призначення (ЧОН), свою систему виправно-трудових установ.

У лютому 1922 року ВЧК реорганізовано у Головне політичне управління Наркомату внутрішніх справ (ГПУ). Проте багато співробітників КДБ СРСР аж до розвалу Союзу вважали та називали себе чекістами.

«Розправлятися нещадно!»

За кількістю загиблих від комуністичного терору «жовтневий Фукьє-Тенвіль» перевершив і якобінців, і іспанську інквізицію разом узяті. Зв’язавши з ім’ям Дзержинського страшне лихоліття своєї історії, радянська Росія надовго облилася кров’ю…

Вся країна вкрилася мережею надзвичайних комісій. Не було жодного міста або великого селища, де не з’являлися б відділення ВЧК, що відтепер стала основним нервом державного керування і поглинала останні залишки правосуддя. Навіть газета «Правда», офіційний орган ЦК ВКП(б), 18 жовтня 1918 року повідомляла: «Відтепер гасло «Вся влада радам» замінюється гаслом: «Вся влада чрезвичайкам».

Масовий терор в 1918-1920 роках захльостував радянську Росію. Він лютував у столиці й у провінції, переходячи в скажену бійню там, де народ чинив найменший опір. Дарма думати, що жертвами чекістів були лише купці, поміщики та буржуазні елементи. Терор Дзержинського був всеосяжний, і в катівнях “чрезвичайок” робітники і селяни вмирали так само, як і аристократи.

…Страйк трудящих в Астрахані в березні 1919 року був потоплений в крові. Адже у відповідь на повідомлення про бунтівні настрої у місті, тамтешні чекісти отримали термінову телеграму з Москви: «Розправлятися нещадно!». Кулеметники відкрили вогонь по беззбройних людях. Внаслідок чого за кілька хвилин загинуло понад дві тисячі осіб. Трупи вбитих з пароплавів і барж кидали прямо у Волгу…

Ті ж криваві розправи над робітниками повторилися в Коврові, Сормові, Коломні, Нижньому Новгороді. На Уралі в Іжевську пролетарі зі зброєю в руках спробували повстати проти комуністів, але були нещадно подавлені. Та ж картина в Казані, де шістдесят представників трудових колективів були розстріляні за вимогу восьмигодинного робочого дня й перегляду тарифних ставок.

В 1920 році кривавий терор дістався до Баку, коли в Азербайджан вступила Червона армія. Тут «прославився» острів Наргєн, куди звозили арештованих і де їх розстрілювали чекісти. За кілька тижнів у жаху завмер Тифліс, коли разом із радянськими військами туди в’їхали чиновники Дзержинського – вчиняти «революційну розправу». До місця масових страт, як розповідав чекіст Думбадзе, зазвичай попереду, на маленькому «форді», їхав комендант ЧК, а за ним рухалися вантажівки, вщент заповнені напівголими, в одній білизні, зв’язаними між собою людьми. Гул моторів простромлював могильну тишу вулиць, по яких рухалася ця страшна процесія.

Подібні ж катування – в Поволжі, у Саратові, де чиновник відомства Дзержинського чекіст Озолін навіть не заперечував факту навмисного жорстокого вбивства затриманих. І де жителі ніколи не забудуть приміського яру поблизу Монастирської слобідки. Сюди виводили арештованих, ставили на край яру й розстрілювали, скидаючи трупи на дно…

Ті ж розправи в Україні: у Харкові, де діяли чекісти Фельдман і Португейс, і в Києві, де загинуло до дванадцяти тисяч чоловік. Тут орудувала всеукраїнська ЧК на чолі з Лацисом і Шварцом і губЧК на чолі з Дегтяренком, Лівшицем і Шварцманом.

Той же самий кривавий терор у Сибіру, Туркестані, на півночі Росії, на півдні, у Криму…

Бузувіри в шкірянках

Харківська “чрезвичайка”, що нараховувала до півтори тисячі агентів, працювала щосили. Щодня заарештовувалися сотні осіб. У місті панував такий терор, що багато хто божеволів від побачених та пережитих жахів.

За свідченнями очевидців, «на двох вулицях і у підвалах деяких харківських будинків були вириті довжелезні коридори, до кінця яких ставили розстрілюваних і, коли вони падали, їх присипали землею. Іншого дня, на тому ж місці вбивали наступних, потім знову присипали землею й так до верху…

В одному з таких коридорів лежало до 2 000 розстріляних. Деяких жінок вбивали лише тому, що ті не приймали брудних залицянь комісарів. У підвалах знаходили розп’ятих людей, прикручених до підлоги гвинтами…»

Населення Херсона з жахом згадувало звірства більшовицької “чрезвичайки”, що особливо лютувала після приїзду в місто двох китайців – фахівців катувань. Вони препарували живих людей, знімали шкіру з ніг і рук, встромляли шпильки під нігті…

Під каток чекістських репресій потрапили й мешканці Миколаївської області. Кати в шкірянках по-звірячому розправлялися з інакомислячими. Там, де селяни повставали проти більшовицької влади, чекісти, прибувши на місце події через добу-дві потому, не знайшовши тамтешніх чоловіків, переносили злість на жінок і дітей.

Якого ти походження?

Немає потреби говорити, як проводилося (або зовсім не проводилося) у ті роки слідство. Проте все ж таки варто процитувати напутні слова найвизначнішого чекіста, одного із заступників голови ВЧК, М.Лациса, з якими він звернувся до працівників слідства й дізнання:

«Не шукайте під час слідства матеріалів і документі, які б підтверджували, що обвинувачуваний діяв справою або словом проти радянської влади. Перші запитання, що ви повинні йому задати – до якого класу він належить, якого він походження, виховання… Відповіді на ці запитання й повинні визначати долю обвинувачуваного».

…Відразу після Жовтневого перевороту 1917 року в Москві з’явилася безліч каральних установ. Число їх особливо збільшилося до осені 1918 року. Білокамінна покрилася суцільною мережею в’язниць, катівень, місць масових страт.

Перші розстріли, про які тоді повідомлялося у всіх газетах, відбувалися на Ходинці й у глибині Петровського парку. Мовою чекістів це чомусь називалося – «відправити в Іркутськ».

Розстріли наприкінці 1918-го, в 1919-м і 1920-х роках відбувалися вже по всій Москві – у підвалах в’язниць, монастирів, перетворених на тюрми, у храмах, у дворах, парках, на всіх міських цвинтарях.

Традиційним місцем страт у Білокамінній ще з 1905 року були Хамовницькі казарми. У післяреволюційні роки на стіні однієї з них з’явився жахливий напис: «ТУТ ІДУТЬ РОЗСТРІЛИ».

Московська “чрезвичайка” займала будинок №14 по вулиці Велика Луб’янка. З усіма будівлями вона простяглася на цілий квартал. Неподалік розміщувалися особливі служби ВЧК.

Починаючи з кінця 1921-го й по 1928 рік у Москві було засновано безліч нових місць утримання. Разом із арештними будинками їх налічувалося 53. Тут же з 1919-го по 1922 рік було створено 12 справжніх концтаборів різного типу.

От що згадував один із москвичів про той страшний час: «Майже щоночі вчиняються страти. На Луб’янці є спеціальна кімната, де затриманих роздягають до нижньої білизни, а потім ведуть далі – через засніжений двір до штабелів дров. І там стріляють у потилицю з нагана. Через це сніг у дворі завжди був червоного та бурого кольору…».

Апофеоз убивства

На всьому безкрайньому просторі йшла піднята Леніним всеросійська робесп’єріада, здійснювана руками Дзержинського та його поплічників. Над відвертим апофеозом убивства горіли жахливі очі «залізного Фелікса», очі бузувіра й демагога.

…Після того як частини Червоної армії вибили денікінців із Ростова-на-Дону, кореспондент газети «Революційна Росія» писав: «Чрезвичайка, очолювана Петерсом, запрацювала. Зазвичай Петерс особисто був присутній при стратах місцевих козаків… Червоноармійці говорять, що за Петерсом завжди бігає його син, хлопчик 8-9 років, і постійно чіпляється до нього: «Тато, дай я!»… До речі, саме Петерс увів до штату ВЧК особливу посаду – завучтел, тобто завідувач «обліком тіл».

…Інквізиція краснодарської ЧК викликає у нормальної людини стан шоку: «Жертва розтягується на підлозі катівні. Двоє дужих чекістів тягнуть за голову, а двоє за плечі, розтягуючи в такий спосіб мускули шиї, по якій у цей час п’ятий б’є тупим залізним знаряддям, найчастіше рукояткою нагана або браунінга. Шия здувається, з рота й носа жертви йде кров…

В одиночній камері мучили вчительку Домбровську за те, що знайшли у неї валізу з речами, випадково залишеними білогвардійським офіцером, її родичем… Спочатку її зґвалтували. Потім піддали катуванням – допитувались, де у неї нібито заховане золото. Надрізали тіло ножем, потім залізними щипцями, плоскогубцями віддушували кінцівки пальців… увечері розстріляли».

…А от що повідомляла Катерина Гауг про «форми й методи» роботи київської ЧК:

«Сильний трупний сморід ударив в обличчя. Підлога на кілька вершків була залита кров’ю. Посередині колишнього гаража знаходилась яма, куди раніше зазвичай спускався шофер під час лагодження автомобіля. Перед ямою стояв величезний зруб дерева, весь закривавлений. На ньому лежала шабля, теж вся в крові. Тут рубалися голови або застосовувалися якісь криваві катування… При нас відкопали труп дівчини років 17-ти. Зовсім гола, лежала ця бідолашна, майже дитина, перед нами. Голова її покалічена до невпізнанності, все тіло було в ранах і синцях… Покалічені трупи родичі намагалися впізнати хоча б по зубах, але золоті коронки й мости були вирвані чекістами. На обличчях жертв-чоловіків були вирізані офіцерські зірки, на грудях – портупея, на плечах – погони. У числі розстріляних заручників були українці, росіяни, поляки, євреї…»

…Ось так цинічно виконувався на практиці ленінський «Декрет про мир». Завершуючи розповідь про цей жахливий період у житті радянської Росії, варто відзначити, що значна більшість червоних катів не вмерла своєю смертю, а була знищена черговою хвилею терору. Тепер вже сталінського. Чекісти-вбивці загинули в катівнях НКВС так само стрімко, як вони самі винищували своїх жертв у катівнях ВЧК. І в цьому, напевно, є своя, особлива логіка Історії.

Джерело Правосуддя.info