Як син свинопаса імперію посоромив

Ніколи особливо не цікавився ні творчістю Тараса Шевченка, ні його біографією. Але раптово наткнувся на публікацію “Супутника і погрому”, короткий зміст якої – “ахаха, син свинопаса, ахаха, отримав свободу від пана, ахаха, і всі хохли такі”. Публікація, треба зауважити, характерна не стільки своєю малограмотністю (перебрехали безліч фактів), скільки інтерпретацією і своєрідністю моральних цінностей, які проповідує автор (“Чому не поповз цареві служити, наплювавши на свій народ? Озолотити б! Дурень!”). Пройдемося по пунктах:

1. Народився кріпаком, замість початкової освіти працював пастухом, прислужував дячку. Але кріпаком талановитим, вмів малювати – і проклятий російський кривавий поміщик в рамках гноблення Шевченка послав його на навчання до Петербурга.

Почну з того, що це подхіхікування над селянським походженням вже дуже характерно. Якщо людина зуміла проявити свої таланти в такому неблагодатному середовищі – це, навпаки, привід для пошани і захоплення. З тим же успіхом можна хіхікати, скажімо, над Генріхом Шліманом, який, працюючи юнгою і дрібним клерком, зумів вивчити шість мов. Можна також звернути увагу на схожість “іронічних обертів” з тими, що так люблять радянські патріоти гоблінського розливу: “проклятий кривавий поміщик” і “проклятий кривавий Сталін” – є щось спільне, не знаходите?

Перша фактична помилка – поміщик (за описом Брюллова “найбільша свиня в торжковскіх туфлях”) не відправляв його вчитися в Санкт-Петербург, а просто тягав із собою, віддаючи на навчання місцевим художнкам (спочатку у Вільні, потім у Санкт-Петербурзі). Чи було це благодіянням? Аж ніяк, бажання мати “дворового портретиста” цілком нормально для дворянства того часу (художники коштують грошей, а сімейні портрети – річ нагальна). До того ж, навчений ремеслу раб коштує дорожче, ніж простий пастух. І, як з’ясувалося, поміщик не прогадав з інвестиціями, виручивши згодом за Шевченка ну дуже багато грошей.

2. Там Шевченко познайомився з культурною елітою Імперії – Венеціановим, Брюлловим, Жуковським. Члени Імператорської Академії Мистецтв, помітивши талановитого юнака, вирішили викупити його у поміщика – але поміщик, також оцінивши талант Шевченка, запросив за нього небувалу суму. У підсумку еліта еліт Імперії скинулася і заплатила шалені 2500 рублів за свободу талановитого українського хлопчика, влаштувавши його вчитися в Імператорську Академію Мистецтв.

Друга фактична помилка (чи то просто груба маніпуляція) – звучить так, ніби весь цвіт Імперії раптом зібрався і, оцінивши талант юнака, скинувся на його викуп. Насправді, Брюллов і Жуковський влаштували лотерею, в якій розіграли картину Брюллова, а на виручені гроші викупили Шевченка. Таким чином, доля Шевченка цікавила лише зовсім невелике коло художників, всі інші ж скинулися не на Шевченка, а на лотерейні квитки. Відчуйте різницю.

Далі, відзначимо очевидний факт: на дворі середина 19-го століття, індустріальна революція, підйом науки і культури, у Великобританії і США гудуть паровози і заводи, Чарльз Дарвін вже повернувся зі своєї знаменитої навколосвітньої подорожі, а в “прогресивної Російської Імперії” талановитого живописця, як віслюка або барана, викуповують у якогось сільського жлоба, нічим не примітного, крім свого походження. Причому культурна еліта Імперії – Брюллов і Жуковський – нічого не може вдіяти з цими “віковими засадами”, змушена збирати гроші, продаючи лотерейні квиточки з рук. Весь блиск і вся убогість Російської Імперії в цій простій історії.

3. Талановитий український хлопчик не підкачав – першим ділом вступив у підпільне товариство і став писати порнографічні поеми про імператора й імператрицю. Товариство накрили і заарештували, поеми вилучили і відправили Миколі I особисто, читаючи про себе, Микола реготав, але коли дійшов до української порнографії про Імператрицю, то реготати перестав і розсверепів: “Її-ж бо за що?”.

Тут ми підходимо до найцікавішого морального питання, про яке я говорив на початку. Що повинен був робити талановитий український хлопчик після того, як добрі дяді викупили його з рабства – розважати аристократичних жлобів фейлетонами і портретиками, повзати на пузі, насолоджуючись попутно світським життям столиці? Багато хто так і робив. Не здивуюся, якщо саме так вчинить автор тексту, якщо йому, нарешті, відсиплять грошей з кремлівської каси. Але Тарас Шевченко був зроблений з іншого тіста – він НЕ ЗАБУВ. Не забув свого кріпацького минулого, а також того, що більше третини населення Імперії ще було в рабстві.

“Підпільне товариство” – це Кирило-Мефодіївське братство, засноване відомим М. Костомаровим. Товариство виступало за створення федерації слов’янських народів, в якій сильна федеральна влада поєднувалася б з широкими правами суб’єктів, що входять у федерацію. Законодавча влада належала б двопалатному парламенту, а виконавча – президенту. За скасування кріпосного права і станових привілеїв. Тобто, за перетворення тодішньої феодальної Росії в щось максимально близьке до США – “федерацію слов’янських штатів”. Можна сказати, це був один з перших російських національно-демократичних проектів. Звичайно, він ніяк не міг бути реалізований, але цілком можна пофантазувати про те, що це була б за прекрасна країна.

Братство не планувало ніяких насильницьких дій, а займалося суто тим, що зараз назвали б “розмовами на кухні”. Тим не менше, після доносу Братство було розгромлене, більшість його членів опинилися у в’язниці або в засланні.

Окремо слід сказати про “порнографії”. Під “порнографією”, мабуть, мається на увазі поема Шевченка “Сон” (що надмірно говорить про манеру подачі інформації даним автором). Почитати можна тут.

Якщо хтось виявить там порнографію – я готовий вислати автору пасквіля велику піцу на пишному тісті, зі своїми вибаченнями на додачу. Хоча зрозуміло, звичайно, що він не читав – не до лиця Опікуну високої імперської культури розбирати “собачу мову”.

Оце вже дійсно – текст, в якому йдеться про рівність людей і засуджується кріпосне право – формена порнографія для тодішньої рабовласницької Імперії! Адже вся європейська філософія, що твердила про рівність людей перед законом і Богом – від Вольтера до Локка – благополучно пройшла повз нашу азіатську окраїну. І вважалася не більше, ніж крамолою великодушним царем Миколою, якого за великодушність російський народ прозвав “Палкін”.

4. У підсумку хлопчика відправили служити солдатом в Оренбурзький край (порівняйте з долею Мандельштама, який написав викривального вірша про Сталіна), звідки хлопчик почав писати жалібні листи в Петербург, “Милий дідусь, забери мене отсюдова”.

Можна тільки пофантазувати, які жалібні листи писав би автор, відправ його зараз за опозиційну публіцистику служити абикуди поблизу міста Сизрань (“хамив Його Президентської Високості!”). Особливо в світлі того, що Шевченко з дитинства був звичний до суворого селянського життя, а автор, напевно, виріс в тепличних умовах.

Однак він замовчує, що заслали Шевченка не просто так, а на додачу з забороною на будь-яку творчу діяльність – ні писати, ні малювати. Доходило до абсурду: під час експедиції до Аральського моря Шевченко малював види узберіжжя і зображення тубільців. Дізнавшись про це, цар-чобіт виписав догани його начальству, а самого Шевченка заслав ще далі. Все, що було написано ним у роки “служби”, з’явилося завдяки потуранню місцевого начальства, що виявляло більшу адекватність, ніж імператор-самодур.

5. Повернувшись із заслання, Шевченко продовжив вести щоденник російською, потім почав сильно пити і складати в п’яному угарі підручник української, але не встиг його завершити і помер від викликаної постійним пияцтвом водянки.

Варто додати, що цар-чобіт так і не пробачив Шевченку свої образи – із заслання Шевченко повернули в 1857-му, вже після смерті Миколи. Після чого він отримав звання академіка. Що стосується водянки – питання складне. “Водянок” буває досить багато, і тільки одна з них є наслідком цирозу печінки, який може бути викликаний алкоголізмом. Поспішний діагноз лікарів кінця ХІХ століття можна поставити під сумнів. З іншого боку – пошук розради у випивці навряд чи можна поставити йому в провину, враховуючи складну долю.

—

У підсумку, доля Шевченка – це показник сутності Російської Імперії, лакмусовий папірець, який демонструє, що під шаром європейських мундирів, бантів і бальних суконь ховалася звичайна азіатська деспотія, яка виглядала пугалом в очах освіченої Європи того часу. Талановитий художник, який півжиття витратив на те, щоб вибратися з принизливого і дикого сільського рабства, не забув про долю свого народу. Він не боровся проти влади зі зброєю в руках, не плів змов, а просто писав про те, що вже було інтелектуальним мейнстрімом Європи того часу – про рівноправність людей, про порочність рабства і станових привілеїв. За що був засланий і позбавлений головного в своєму житті – позбавлений творчості. Що, звичайно, не було “м’яким вироком”, а було досить жорстоким і витонченим знущанням, що тривало довгих десять років.

Програма Кирило-Мефодіївського браства – це національний і демократичний проект, один з багатьох, що були розтоптані феодальною вертикаллю влади. Причому проект, автори якого прагнули побудувати вільне майбутнє не проти росіян, а РАЗОМ з росіянами (і іншими слов’янськими народами).

Для сучасного українського націоналізму Шевченко – це, в першу чергу, приклад того, “що ВОНИ зробили з нашою кращою людиною”. І український націоналізм, безсумнівно, правий у своєму запереченні не тільки радянського, але й імперського періоду історії Росії. Адже радянське рабство і радянська боротьба з інакомисленням відрізнялися від імперських тільки ступенем жорстокості, а ніяк не суттю.

Джерело ІнфоКорн

Переклад ko3ak.in.ua